Маріанна Кох-Зорова — про кар’єру у Швейцарії, родинну трагедію та Україну, якою має захоплюватися світ

Вона ще студенткою отримала пропозицію від іноземної компанії, згодом побудувала міжнародну кар’єру у Швейцарії та очолила напрям управління фінансовими ризиками. Але історія Маріанни Кох-Зорової — далеко не лише про кар’єрний успіх. Її батько Ігор Зоров був актором, прапрадід — київським купцем і меценатом, у якого радянська влада відібрала родинний маєток, а саму Маріанну сьогодні знають також як волонтерку, громадську діячку та володарку міжнародних титулів краси. В інтерв’ю вона розповіла, чому саме за кордоном позбулася комплексу меншовартості щодо українців, як перетворює власний статус на інструмент культурної дипломатії та чому переконана: світ має бачити в Україні не лише державу, якій потрібно допомагати, а країну, якою варто захоплюватися.

— Маріанно, ще студенткою київського вишу ви привернули увагу представників іноземної компанії та отримали пропозицію про роботу. Як це сталося і як ця подія вплинула на вашу кар’єру?

— Я думаю, це був один із тих моментів, коли життя відкриває перед тобою двері, але ти сама маєш наважитися в них зайти.

Ще студенткою я отримала пропозицію стажування у міжнародному середовищі. Представники компанії побачили в мені не просто хорошу студентку, а людину з потенціалом: амбіціями, енергією, здатністю швидко вчитися і, мабуть, найголовніше — готовністю брати на себе відповідальність.

Це дало мені важливий урок: іноді інші бачать у тобі потенціал раніше, ніж ти сама його усвідомлюєш.

Саме тоді я зрозуміла, що хочу працювати у міжнародному середовищі, пізнавати інші культури, мови та стандарти бізнесу.

Я вважаю, що один із найгірших пережитків радянської ментальності — комплекс меншовартості. Нам часто здається, що ми десь “недо”: недостатньо освічені, недостатньо професійні, недостатньо конкурентоспроможні. Але саме за кордоном я зрозуміла, наскільки ми, українці, насправді сильні, яку хорошу освіту маємо і наскільки всебічним може бути наш інтелектуальний розвиток.

Згодом ця перша можливість стала фундаментом моєї міжнародної кар’єри. Я багато вчилася, працювала над мовами та професійними знаннями і поступово пройшла шлях до управління фінансовими ризиками у великій міжнародній компанії у Швейцарії.

Маріанна Кох-Зорова

— Які якості допомогли вам досягти успіху в міжнародному бізнес-середовищі? І з якими викликами ви зіткнулися як українка, що будувала кар’єру за кордоном?

— У сфері управління ризиками дуже швидко розумієш: неможливо передбачити все, але можна навчитися бути готовою до невизначеності. Це стало одним із моїх професійних принципів.

Мені допомогли дисципліна, аналітичне мислення, здатність приймати рішення в умовах невизначеності, комунікація і постійне бажання розвиватися.

Але міжнародна кар’єра — це не тільки професійні компетенції. Це вміння адаптуватися, поважати інші культури, чути людей і водночас не втрачати себе.

Коли приїжджаєш працювати в іншу країну, не можна розраховувати, що хтось оцінюватиме тебе за потенціалом. Ти маєш результатами показати, хто ти є.

Я багато років живу за межами України, але ніколи не хотіла ставати людиною без коріння. Навпаки — чим далі я від дому, тим більше розумію його цінність. Міжнародна кар’єра дала мені можливість працювати зі світом, а українська ідентичність — відповідь на питання, навіщо я це роблю.

— Ваш батько Ігор Зоров був актором. Якою людиною він був поза сценою і що з його характеру ви сьогодні впізнаєте в собі?

— Для інших він був людиною мистецтва, а для мене передусім — татом.

Він мав яскраву творчу натуру, величезну внутрішню енергію і вмів по-особливому взаємодіяти з людьми. Професія актора — це не лише сцена. Це здатність відчувати людину, бачити більше, ніж лежить на поверхні, передавати емоцію.

Напевно, саме це я сьогодні впізнаю в собі.

Від батька я успадкувала любов до людей, краси, мистецтва і певну сміливість бути різною. Він навчив мене не ставитися до життя як до чогось буденного.

Можливо, тому сьогодні в моєму житті поєднуються фінанси, культура, мода, благодійність і громадська діяльність. На перший погляд це абсолютно різні світи. Але в центрі кожного з них для мене залишається людина і бажання створювати щось, що має значення.

Маріанна Кох-Зорова

— Ваш рід тісно пов’язаний із Києвом та історичним будинком, у якому жила ваша родина. Яку історію зберігає це місце?

— Для мене цей будинок — набагато більше, ніж архітектура. Це історія моєї родини і людей, які розвивали Україну, але чиї імена радянська влада намагалася стерти з історії міста.

Мій прапрадід Грудінін був купцем і меценатом, підтримував розвиток культурних пам’яток і музеїв Києва, його ім’я було вписане до книги історії Києва. Але радянська влада змусила його підписати акт передачі державі родинного маєтку на вулиці Князів Острозьких в обмін на свободу і життя.

Після підписання документів його відправили до Сибіру, де він загинув у жорстких умовах ув’язнення. Родині ж залишили право проживати лише в одній кімнаті комунальної квартири у їхньому ж колишньому маєтку.

Є місця, які ми можемо залишити фізично, але які назавжди залишаються всередині нас. Для мене таким місцем є цей київський будинок.

Ми лише одне покоління в довгій історії своєї родини. І я дуже хочу, щоб пам’ять про цих людей не зникала. Бо коли ми знаємо, звідки прийшли, нам значно легше зрозуміти, куди хочемо йти.

— Попри міжнародну кар’єру, важливою частиною вашого життя залишаються волонтерство та громадська діяльність. Чому допомога Україні стала для вас особистою місією?

— Для мене волонтерство ніколи не було просто пунктом у біографії.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я зрозуміла, що просто спостерігати за подіями з-за кордону не можу.

Ми почали організовувати у Швейцарії благодійні культурні заходи, концерти, Дні українського кіно, Дні української моди, мистецькі проєкти. Через них ми не лише збирали кошти для українців, військових, дітей та людей, які постраждали від війни. Ми створювали простір, у якому Україна залишалася присутньою і видимою.

Один із важливих для мене напрямів — допомога українським дітям. Ми реалізовували проєкти психологічної підтримки та реабілітації дітей, які постраждали від війни. Разом зі швейцарським психіатром Аланом Гюенбюлем, послідовником Карла Юнга, ми заснували організацію «Колиска», до якої долучилися швейцарські банкіри та філантропи, які щиро хочуть допомагати Україні.

Мені дуже близька думка, що дитинство не повинно бути поставлене на паузу через війну.

Допомагати Україні можна не лише грошима. Можна допомагати професійними знаннями, контактами, репутацією, культурою, власним часом. Для мене це вже стало частиною ідентичності.

Маріанна Кох-Зорова

— Чи можуть такі ініціативи бути інструментом культурної дипломатії?

— Я переконана, що культурна дипломатія сьогодні — один із найсильніших інструментів України.

Люди можуть не читати політичні заяви, але вони прийдуть на концерт. Можуть нічого не знати про українське мистецтво, але побачать роботи українського дизайнера. Можуть не знати нашої історії, але після особистої зустрічі з українською родиною вже не сприйматимуть Україну як абстрактну точку на карті.

Саме тому ми організовували у Швейцарії культурні заходи, кінопокази, модні події, благодійні концерти.

Я вважаю принципово важливим показувати світові не лише Україну, яка потребує допомоги, а Україну, яка сама має що дати світові.

Ми талановиті, освічені, підприємливі, творчі. Ми створюємо бізнеси, мистецтво, технології, будуємо міжнародні кар’єри.

Мені хочеться, щоб слово «Україна» у свідомості світу асоціювалося не лише з війною.

Україна — це не тільки країна, яку треба підтримати. Це країна, якою можна захоплюватися.

— І нарешті — конкурси краси. Навіщо успішній топменеджерці виходити на конкурсну сцену?

— Напевно, це питання мені ставлять найчастіше. А я відповідаю: чому жінка взагалі повинна обирати щось одне?

Вона може бути топменеджеркою, матір’ю, волонтеркою, займатися мистецтвом, модою і водночас дозволяти собі бути красивою.

Я прийшла на конкурс не для того, щоб довести, що я красива. Це неможливо довести короною. Для мене це була можливість вийти на міжнародну платформу і представити Україну.

Під час конкурсу я свідомо використовувала українські образи, працювала з українськими дизайнерами і хотіла, щоб разом із моєю особистою історією у світі звучала історія України. У 2024 році я здобула титули Ms. Ukraine World International Mrs. West Europe Globe, представляючи Україну.

Цей досвід ще більше переконав мене: титул має сенс лише тоді, коли ти можеш перетворити його на платформу для чогось більшого.

Маріанна Кох-Зорова

Корона — це не вершина. Це мікрофон.

Якщо ти отримала можливість і тебе слухають тисячі людей, ти маєш говорити не тільки про себе. Можеш говорити про свою країну, дітей, культуру, благодійність — про те, що для тебе справді важливо.

І, мабуть, саме це для мене є сучасною жіночністю: не відповідати одному образу жінки, а мати сміливість створювати власний.