Дмитро Чорний: гривня – це не просто гроші, а символ нашої свободи та державності

Документальне кіно під час війни – це не лише фіксація подій на фронті, а й збереження національної пам’яті, культури та символів нашої незалежності. Кінокомпанія SMART MOVIE завершує роботу над масштабним документальним фільмом-експедицією «Гривня – більше ніж гроші», створеним за підтримки Національного банку України та Українського дому. Режисер та продюсер стрічки Дмитро Чорний розповів сайту «Телетиждень» про зйомки перших осіб держави, залучення інвестицій у культурні активи, подолання виробничих криз на постпродакшені та про майбутні кінопрем’єри – від воєнної документалістики до комедії світового рівня.

Пане Дмитре, проєкт «Гривня – більше ніж гроші» переріс масштаб звичайної виставки й перетворився на повноцінний документальний фільм-експедицію. У який момент ви зрозуміли, що цей матеріал вимагає саме великого екрана, а не просто музейного простору?

Напевно, не було одного конкретного моменту. Це відбувалося поступово.

Спочатку ми справді мислили проєктом як виставкою. Але в процесі роботи стало зрозуміло, що гривня – це не просто предмет, який можна розглядати у вітрині. За кожною монетою, банкнотою та кожним зображенням стоїть величезний пласт української історії.

І в якийсь момент ми зрозуміли: виставка може показати предмети, але кіно може показати шлях. Воно може вирушити разом із гривнею в експедицію – у часі, просторі, історії та людських долях.

Тоді стало очевидно, що нам потрібен не просто відеосупровід виставки, а самостійний кінематографічний твір.

У вашому фільмі беруть участь такі масштабні постаті, як третій Президент України Віктор Ющенко та чинний голова НБУ Андрій Пишний. Як проходили зйомки та спілкування з ними? Чи складно було налаштувати лідерів держави на формат живої кіноекспедиції, а не офіційного інтерв’ю?

Для мене принципово важливо, щоб документальне кіно не перетворювалося на набір офіційних інтерв’ю.

Ми не хотіли просто посадити людину перед камерою й поставити їй стандартні запитання. Нам було цікаво побачити цих людей у контексті їхнього особистого зв’язку з гривнею, з Україною, з історією.

Віктор Ющенко – це батько української гривні та її становлення. Андрій Пишний – людина, яка безпосередньо відповідає за гривню сьогодні, в один із найскладніших періодів української історії.

Тому ми намагалися не «брати інтерв’ю», а вести розмову. І для мене це завжди найцікавіше: коли людина поступово перестає говорити як посадовець і починає говорити як людина.

Зйомки документального кіно під час повномасштабної війни – це величезний виклик. З якими найбільшими труднощами зіткнулася ваша знімальна група безпосередньо на майданчику?

Найбільша складність – це сама реальність, у якій ми живемо.

Ти можеш запланувати знімальний день, домовитися з людьми, підготувати техніку, логістику – а потім починається повітряна тривога, змінюється ситуація, хтось не може приїхати, десь виникають проблеми з електроенергією.

Наш фільм абсолютно не про війну. Але, з іншого боку, ця реальність є частиною нашої картини. Ми не можемо розповідати про Україну, про державу, про гроші, про ціну незалежності – і вдавати, що війни не існує.

Війна стала не просто обставиною виробництва. Вона стала частиною контексту цієї історії.

Ви щільно пов’язані з інвестиційною сферою. Як сьогодні, в умовах жорсткої економічної кризи та війни, взагалі шукати фінансування під документальні проєкти? Що є головним аргументом для інвесторів – як українських, так і міжнародних?

Я багато років працюю і в кіно, і в інвестиціях. І для мене це дуже цікаве поєднання, тому що в обох сферах потрібно вміти бачити цінність там, де її спочатку помічають не всі.

Інвестор завжди хоче зрозуміти: що це за продукт, для кого він, чому він буде потрібен і яку цінність створює.

Документальне кіно часто складніше продавати, ніж комерційний продукт. Але сильна документальна історія має величезну перевагу – вона може залишатися актуальною десятиліттями.

Як вам відомо, ми створили власний жанр – «фільм-екскурсія» – й зняли в ньому вже майже 10 стрічок. Цього року наш фільм «Ізюм. Щоденник окупації» із серії «ІЗЮМ» був представлений на закритому показі Каннського кінофестивалю. Нас показують у кінотеатрах України та на провідних стрімінгових платформах.

Коли ми говоримо про «Гривню», ми говоримо не лише про фільм, який має вийти зараз. Ми говоримо про документ, який буде цікавим і через 20, 50 або 100 років.

Саме тому для інвестора це вже інша логіка. Це не просто фінансування виробництва – це інвестиція у створення культурного та історичного активу.

Як будувалася співпраця з Національним банком та Українським домом? Наскільки складно будувати партнерство між незалежним кінематографом та великими державними інституціями і чи не було спроб цензурувати матеріал?

Я б розділяв підтримку і контроль.

Нацбанк був автором ідеї саме виставки. Ми встигли зняти головну частину фільму – саму виставку в прямому сенсі – за день до її закриття, чим зберегли пам’ять про одну з найвідвідуваніших експозицій Українського дому.

Потім ми достатньо довго намагалися скомунікувати з усіма стейкхолдерами. Але коли інформація про нашу ідею потрапила до голови НБУ Андрія Пишного, він одразу підтримав нас. Наразі Нацбанк і особисто пан Андрій є головними консультантами фільму як у кадрі, так і за його межами. Також як рекламний партнер нас підтримує Sense Bank, за що ми дуже вдячні команді банку та голові правління Олексію Ступаку.

Але, звісно, для мене було дуже важливо зберегти незалежність режисерського бачення. Ми не хотіли створювати офіційний фільм про гривню. Ми хотіли створити справжнє кіно.

Це різні речі. Кіно, яке буде цікавим не тільки нам – свідкам її введення, – а яке подивляться підлітки зараз і наші з вами онуки через багато років.

Звичайно, коли ти працюєш із великими інституціями, потрібно враховувати багато речей – історичну точність, факти, відповідальність за сказане. Але це не означає, що фільм має бути безконфліктним або стерильним.

Ми не ставили перед собою завдання створити рекламний ролик. Наше завдання – поставити питання й спробувати зрозуміти, чому гривня є значно більшою, ніж просто платіжний засіб.

Навіть особисто я як фінансист за освітою колись захоплювався євро як феноменом сучасних фінансів. Гадав, що вступ України до ЄС – це єдиний шлях уперед. Але зараз, з огляду на нашу сучасність та історію, з огляду на досвід Великої Британії, яка завжди була з ЄС, але зберігала власну валюту, та на приклад Польщі, яка досі зберігає валютну незалежність, я багато чого переосмислив. Можливо, саме про це переосмислення та його причини і є мій фільм.

У команді проєкту працюють продюсерка Олена Котовська та оператор-постановник Євген Смірнов. Як утворювався цей кінокістяк і як вам вдається координувати творчий процес, враховуючи, що ви зараз також паралельно виконуєте свої обов’язки перед країною на службі?

Кіно – це завжди командна робота. Режисер може мати бачення, але без людей, які здатні його реалізувати, нічого не відбудеться.

З Оленою Котовською у нас дуже сильний продюсерський тандем. Вона розуміє не тільки організаційну сторону виробництва, а й саму ідею проєкту.

Євген Смірнов – оператор-постановник, з яким ми дуже багато говоримо саме про сенси. Для мене оператор – це не людина, яка просто «гарно знімає». Це повноцінний співавтор фільму.

Що стосується служби – це, безумовно, змінює ритм роботи. Але вона, можливо, навіть дисциплінує. Ти починаєш дуже чітко розуміти, що час – це дорогоцінний ресурс. І якщо ти вже взявся за важливий проєкт, ти маєш знайти спосіб його завершити.

Документалістика про гроші та фінанси часто ризикує стати занадто сухою або суто хронікальною. Які саме художні прийоми, метафори чи візуальні рішення ви з оператором Євгеном Смірновим використовували, щоб зробити стрічку кінематографічною та емоційною?

Ми від самого початку розуміли, що не хочемо знімати лекцію з історії грошей.

Для мене кіно – це завжди подорож. Тому «Гривня» стала експедицією.

Ми працюємо з простором, з деталями, з фактурою предметів, з людьми, з архівами. Нам важливо, щоб глядач не просто почув, що гривня має історію, а відчув її.

Гроші – це дуже матеріальна річ. Їх можна потримати в руках. Але водночас за ними стоять абсолютно нематеріальні поняття: свобода, довіра, державність, пам’ять, незалежність. І наше завдання полягало в тому, щоб знайти кінематографічну форму для цієї невидимої частини.

Фільм заявляє сенси, які є «значно глибшими за номінал». Як режисер, через які людські історії чи деталі ви розкриваєте цю глибину?

Мені здається, що найбільша сила документального кіно – у деталях. Іноді маленька історія однієї людини може розповісти про країну більше, ніж велика офіційна промова.

Гривня – це те, що проходить через руки мільйонів людей. У кожного з нас є власна історія, пов’язана з грошима. Перша зарплата. Перші заощадження. Гроші, які людина вивозила з окупації. Гроші, які хтось жертвував на армію.

Тому гривня – це не тільки історія держави. Це сукупність мільйонів особистих історій.

Чи є у фільмі неочікувані герої, окрім перших осіб держави, чиї розповіді вас вразили найбільше?

Так. І, можливо, саме це є однією з головних особливостей фільму.

Ми свідомо не хотіли, щоб «Гривня» була фільмом тільки про відомих людей. Історія грошей – це історія всіх. Іноді людина, яка ніколи не обіймала державних посад, може розповісти про ціну грошей і ціну держави набагато сильніше.

Не хочу зараз розкривати всі сюрпризи стрічки, але можу сказати, що в ній є люди, які для багатьох глядачів стануть справжнім відкриттям.

Назва «Гривня – більше ніж гроші» звучить як маніфест. Що особисто для вас стало тим самим елементом «більше ніж», коли ви працювали над сценарієм та режисерською експлікацією?

Для мене це – ідентичність.

Гроші можуть змінюватися. Держави можуть переживати кризи. Політичні епохи закінчуються. Але власна валюта – це один із дуже конкретних символів того, що держава існує.

Коли ти береш у руки гривню, ти тримаєш не просто папір або метал. Ти тримаєш символ країни – такий самий, як наш прапор, наш герб-тризуб чи наш гімн, який наразі знає та впізнає все більше людей у всьому світі.

І в умовах війни це відчувається особливо сильно.

Співпраця режисера та режисера монтажу – це завжди тонкий психологічний процес, а у вашому випадку з Сергієм Степаненком це ще й тандем двох людей із продюсерським досвідом. Як ви розподіляєте творчий контроль у монтажній кімнаті? Чи легко вам відпускати свій матеріал на повну художню перезбірку Сергію?

Ні, не легко. (Сміється.)

Режисер завжди емоційно прив’язаний до матеріалу. Ти пам’ятаєш, як знімалася кожна сцена, що було за кадром, скільки зусиль коштував конкретний епізод.

Але режисер монтажу бачить фільм інакше. І саме тому він потрібен.

Сергій Степаненко не просто людина, яка «склеює» матеріал. Він може подивитися на фільм з боку і сказати: «Ось це ти вважаєш важливим, але глядач цього не відчує. А ось ця маленька деталь працює набагато сильніше».

У монтажній кімнаті завжди є дискусія. Але це хороша, конструктивна дискусія.

Я вважаю, що режисер має бути достатньо впевненим, щоб відстоювати своє рішення, і достатньо мудрим, щоб відмовитися від нього, якщо інша ідея робить фільм сильнішим.

Кінокомпанія SMART MOVIE позиціонує цей фільм як «спробу зафіксувати епоху». З огляду на ваш досвід у кіно та інвестиціях, чи стане цей проєкт прецедентом для нового українського документального кіно, яке здатне і фіксувати історію, і бути комерційно успішним у прокаті?

Я дуже хочу, щоб так сталося.

В Україні є величезна кількість історій, які потрібно розповідати. Але нам потрібно перестати думати, що документальне кіно – це обов’язково щось нішеве, складне і призначене тільки для фестивальної аудиторії. Чимало моїх колег зробили для цього дуже багато: це й Мстислав Чернов, який отримав «Оскар» за фільм «20 днів у Маріуполі» та відзнаку за «2000 метрів до Андріївки»; це й Антон Птушкін із проєктом «Ми, наші вихованці та війна»; це й наш глибоко шанований Олег Сенцов із фільмом «Бабуїн»; вражаючий «Співак» від режисера Сергія Лисенка; продюсер Гена Газін із фільмом «Друге дихання» про сходження наших ветеранів на Кіліманджаро; а також мій улюблений український режисер Любомир Левицький зі своїм мок'юментарі «Ми були рекрутами».

Документальний фільм може бути одночасно серйозним і цікавим. Історичним і захопливим. Глибоким і доступним для широкої аудиторії.

Для мене «Гривня» – це також експеримент: чи може українське документальне кіно говорити з масовим глядачем мовою великого кіно. Я вважаю, що може.

Ви зараз поєднуєте роботу над фільмом із виконанням обов’язків перед державою на службі. Як цей новий життєвий досвід вплинув на ваше режисерське бачення та чи змінилися акценти у фільмі?

Дуже сильно. Коли ти перебуваєш усередині реальності, яку раніше міг тільки спостерігати, змінюється масштаб сприйняття. Ти починаєш інакше дивитися на слова «держава», «безпека», «свобода», «незалежність».

Раніше це могли бути просто великі абстрактні поняття. Зараз вони стають дуже конкретними. Це люди поруч із тобою. Це їхні життя. Це відповідальність. І, звичайно, після такого досвіду ти вже не можеш знімати кіно так, ніби перебуваєш десь зовні.

Через це фільм став менш академічним і більш людським. У якийсь момент ти перестаєш запитувати тільки: «Як з’явилася гривня?» – і починаєш питати: «Чому для нас так важливо мати свою гривню? Що ми захищаємо, коли захищаємо державу? Що саме робить нас нацією?». І тоді історія грошей стає історією свободи.

Ви заявляєте стратегічну мету фільму як створення «капсули часу» для нащадків через 50 чи 100 років. Якщо виділити один головний меседж, який ви хочете закарбувати в цій капсулі про нинішню епоху, яким він буде?

Я б хотів, щоб через 100 років люди, які подивляться цей фільм, зрозуміли одну просту річ: Україна не була створена в один день. Вона є результатом тисячоліть боротьби, пам’яті, культури й вибору людей. І гривня – один із символів цього шляху.

А ще я хочу, щоб вони побачили: у найскладніший момент своєї історії українці не відмовилися від себе. Я прагну, щоб через мої фільми, як через книги Ремарка, нащадки бачили, як ми жили й що робили під час цієї війни; показати їм, що війна йшла не тільки на фронті, і що ми не лише воювали й страждали, а й жили, творили, кохали, розвивалися – жили своїм життям у своєму «сьогоденні». Ми не чекали на кращі часи, а створювали їх.

Попереду у фільму великий шлях: кінотеатри, ТБ, стрімінги та міжнародні фестивалі. Що саме іноземці мають зрозуміти про Україну через історію нашої national валюти?

Я хочу, щоб вони побачили Україну не тільки через війну. Світ дуже часто дивиться на нас через новини – через фронт, ракети, політику. Але Україна – це набагато більше. Це цивілізація, яка має власну історію, культуру, символи й традиції. І гривня є чудовим способом розповісти про це.

Гроші – універсальна мова, кожна людина розуміє, що таке валюта. А через історію гривні можна показати, що українська державність – це не щось, що виникло 1991 року, вона має дуже глибоке історичне коріння.

Які у вас та кінокомпанії SMART MOVIE плани на майбутнє після завершення роботи над «Гривнею»?

SMART MOVIE продовжить створювати документальне кіно про Україну. Мене цікавлять теми, які дозволяють через конкретну історію говорити про масштабні речі: мистецтво, історію, культуру, економіку, технології. І це точно не тільки документалістика, хоч я й обожнюю її за справжність.

Ми вже готуємо серію фільмів про сучасних українських художників, і я запевняю, що там буде багато несподіваних та цікавих відкриттів. Фільми про місто Бахмут та Курську операцію змусять глядачів замислитися про сенси наших військових операцій. І, звісно, наш великий проєкт про Києво-Печерську лавру – це нецерковна розповідь та історія, де на нас також чекає чимало відкриттів.

Перлина нашої кіноколекції – художній фільм «СКАЖЕНІ на ВОЛІ», який ми почали знімати ще 2021 року й не завершили через початок повномасштабного вторгнення (залишилося дозняти всього три знімальні дні). Зараз ми нарешті на фінальній стадії. Це буде перша українська комедія світового рівня з візуалом у стилі Веса Андерсона та інтернаціональним сюжетом. Головні ролі виконали народний артист України Володимир Горянський, Настя Капінус, Ілля Волох (голлівудський актор українського походження, який має понад 180 ролей у Голлівуді), а також Вадим Красноокий – соліст гурту MAD HEADS та багато інших.

Але для мене справді важливо, щоб кожен наступний фільм був не просто черговим проєктом у фільмографії. Я хочу створювати кіно, яке залишається. Фільми, які через багато років зможуть сказати: «Ось якою була Україна в цей момент».