Разом – сила: як ведучі ICTV допомагають нашій країні наблизитись до перемоги

В’ячеслав Цимбалюк 

Разом із колегами веду марафон "Єдині новини" з найперших днів війни. Не планувалося, що я буду вести марафон, адже я - ведучий “Фактів. Спорт”. Втім, у той момент було мало ведучих, а ефірне навантаження - неймовірне. Тому сів у кадр, і, як кажуть колеги "наче все життя вів новини". Перші тижні жив на роботі, бо графік ефірі у нас різний (ранкові, денні, нічні), а пересуватися містом тоді було вкрай небезпечно. Тому, крім роботи, займалися з колегами побутом (купівля продуктів, приготування їжі, прибирання приміщень, бо прибиральниць у ті дні, фактично, не було). Всі разом ми відчуваємо велику відповідальність не лише за нашу роботу, а й безпеку. Тому рівень самоорганізації в нас дуже високий. Бо нас всіх єднає прагнення перемоги!

Андрій Ковальський

З початку повномасштабного наступу на Україну я в ефірі. У перервах між випусками інформаційного марафону я разом з дружиною розвожу  їжу з мирних територій у пункти соціального захисту (допомагаємо малозабезпеченим), а також на пости і волонтерам, які далі координують її доставку.

Після того, як поруч з нами розбили будинок (там було понад 300 людей), ми організували укриття у своєму будинку і обладнали його усім необхідним. Про це є матеріал у The New York Times. Крім цього, привозимо на канал, для колег, які живуть на роботі, смаколики. Також я неодноразово давав інтерв'ю для грузинського телебачення, аби сформувати правдиву картинку подій, що у нас відбуваються. Щоб світовий інформаційний простір був наповнений достовірними фактами, історіями кожного з нас, а іноземці відчули єднання з українцями, нашими долями. 

Петро Дем’янчук 

Я записався в територіальну оборону. Але ця територіальна оборона зараз знаходиться не на передовій, а в Києві. Нас близько 50-ти осіб, яких об’єднав капітан певних спецслужб. Звісно, з міркувань безпеки не буду казати яких. І ми в нашому кварталі, а це десь 10-15 будинків, проводимо патрулювання, стежимо, щоб на будинках і дахах не було жодних поміток. Стежимо за порядком, щоб не було бійок. Я не кажу, що ми виявляємо диверсійно-розвідувальні групи, але уважно спостерігаємо за людьми, їх поведінкою. Якщо бачимо, що людина дивно і підозріло себе поводить, то знаємо алгоритм дій: куди дзвонити і що робити. 

Також, як і кожен українець, виділяю гроші на благодійні фонди. Обрав для себе 3 основних: один, що стосується шпитальних справ, другий - який забезпечує армію і третій - відомої особистості, щоб він мав можливість знайти ті чи інші речі. 

Крім цього, написав пісню. Адже коли снаряд упав на пологовий будинок у Маріуполі, мене це вразило до глибини душі. І саме в той момент до мене прийшла пісня “Металеві птахи”. Фактично пісня як молитва, адже вона захищає духовно  і надихає на боротьбу. Вона підіймає рівень патріотизму і нівелює розпач… А це зараз необхідне для нас як ковток свіжого повітря.

Юлія Сеник 

Наша потужна волонтерська діяльність розпочалася з того, що мої земляки, а точніше однокласники, з якими я спілкувалася останній раз років 10  тому на зустрічі випускників, запропонували надіслати гуманітарну допомогу, адже на Київщині вже було досить гаряче. І я, навіть не усвідомлюючи, погодилася і кажу “нехай їде до нас”. Я не розуміла масштаб тієї гуманітарки. І, коли приїхала величезна газелька під мій паркан з усім на світі (там були і памперси, і засоби гігієни, і крупи, консерви, купа печива, ліки), я була вражена. Далі ми почали продумувати логістику. Обдзвонювали з чоловіком знайомих, знаходили виходи куди ми можемо це відправити. Знайшли спосіб як маленькими бусами доставляти до Білогородки, а вже звідтии волонтери доправляли людям, які сиділи по підвалах. 

Я виставила буквально один єдиний пост про нашу діяльність - і люди  одразу почали зв’язуватись з нами, пропонувати допомогу. Хтось із Західної України, хтось зі Львова, з Волині, з Чернівців. Із за кордону багато людей відізвалося - Англії, Польщі, Німеччини... 

І почали з’їжджатися великі машини. Ми зрозуміли, що додому це доставляти - не варіант. Тому, що одним гаражем ми все не приймемо. Тому в Кагарлику, в Київській області, знайшли великий склад. До нас постійно йшли машини. Там було все, що потрібно було на той момент людям, які постраждали від навали московської. Вже почало працювати народне радіо і ми відправляли по запитам. На Ірпінь - памперси і дитяче харчування, на Бучу - ліки, на Гостомель - теплий одяг, у Вишгород ми доставляли крупи, консерви. На шпиталь Міноборони відправляли гуманітарку з Англії, адже ми знали, що у їх поставці є ліки для поранених, кровоспинних засобів дуже багато прийшло. Також з перших днів ми дізналися, що у нас поряд є сформований добровольчий батальйон. Ми туди передавали каремати, радіостанції, бронежилети 4-го рівня захисту… Також до лав ЗСУ все теж саме відправляли. Наскільки об’єднала нас ця ситуація! Усі люди кругом один одному допомагали. Тепло на душі від доброти наших людей. А волонтерська робота неабияк дає надію і віру у перемогу!