Святославе, яким був ваш ранок 24 лютого? Перші думки та дії. 

Прокинулись з дружиною десь о п'ятій ранку. Чи то телефон почав  вібрувати від повідомлень, чи то почули крізь сон якийсь вибух - вже зараз стовідсотково не пам'ятаю. Але пам'ятаю, що одразу взяв телефон і прочитав пост моєї колеги з ТСН Марічки Падалко, яка цього дня якраз готувала ранковий ефір. Тоді все стало зрозуміло. Швидко спакувались, розбудили доньку, поїхали на вокзал. О 06.50 дружина з дитиною вирушили на Львів. Звичайно, ще з грудня усі ми припускали, що таке може статись, але завжди хотілось вірити, що минеться. Після усього цього маразму і люті, які лилися з Кремля за останні дні перед вторгненням, - починаючи від начебто придуманої Леніним України і до визнання незалежності псевдореспублік, - не було, чесно кажучи, сумнівів, що загострення буде. Але, чесно кажучи, до останнього припускав, що це буде загострення на Сході, а не удари по всіх містах, навіть віддалених від фронту. Після того як залишився сам на вокзалі - пам'ятаю, зайшов у якийсь кіоск випити кави і обдумати, що робити далі. Купив маленького пряника у вигляді героя улюбленого мультика доньки. Ще тоді подумав - що віддам їй коли побачимось знову, це буде дуже символічна річ. 

Ви лишилися в Києві, а дружину і доньку відправили до Львова. Чому прийняли рішення лишатися?  

Квитки до Львова в нас були, за збігом обставин, завчасно і саме на ранок 24-го. Наближалися вихідні, чутки про можливий напад не вщухали, ви ж самі пам'ятаєте, і ми 23-го ввечері вирішили: нехай дівчата на вікенд поїдуть до бабусі у Львів. І мені буде спокійніше, і їм жодної шкоди: якщо “пронесе” - трохи помандрують і в понеділок повернуться. Коли ж вранці усе “почалося” - зрозуміли, як дивовижно ми вгадали із датою виїзду.

До речі, коли я купував квитки - припустився помилки, замість дорослого і дитячого взяв через інтернет два дорослих. І коли ми їхали на вокзал, а стрічка рясніла новинами про бомбардування і активність російських військ на кордонах, - звичайно, закралась думка: “ти ж можеш теж сісти у потяг, у вас два дорослих, вас двоє дорослих, а доньці - лише 4 рочки, вона може подорожувати і без квитка, сидітиме на колінах”. Але я якось дуже швидко від себе ці панічні настрої прогнав. Одразу подумав про те, що через початок вторгнення новини працюватимуть у зовсім іншому режимі і моя допомога теж знадобиться. Кожні робочі руки знадобляться, хоч за графіком мирного часу у мене ще було три вихідні попереду. Словом, так і сталось, вже за годину я списався з колегами з ТСН і стало зрозуміло, що працюємо у цілодобовому режимі марафону - тому треба змінювати одне одного. Поїхав додому, передягнувся і одразу на канал, туди, де міг бути корисним у цей час.

Як говорите з Дзвінкою про війну?  

Ми тепер бачимось тільки по відеозвязку, тому намагаємось більше говорити про щось приємне: як донька провела день, що бачила, де була. Десь місяць тому їй сподобалось, коли я показував їй різні прості фокуси, довелось трохи перед тим посидіти на ютюбі, аби дізнатись як змусити стаканчик літати, або монету зникати. Але і про війну, звісно, не забуваємо. Донька все знає. Ми їй якось розповідали, що росія напала на Україну, що вкрала Крим, і стріляє по наших солдатах, але це все було “там, десь далеко”. А зараз ми їй пояснюємо, що ці погані люди вже не тільки “десь далеко”, а й значно ближче, намагаються захопити інші міста нашої країни, Київ в тому числі. Коли зізвонюємося, показую доньці її кімнату з іграшками. Дзвінка дуже переживає за них, тому запевняю її, що стежу, аби все тут було в порядку. 

Якось мав розмову з психотерапевтом Олегом Чабаном про те, як заспокоїти під час війни дітей: він закликає у жодному разі не обманювати дітей! Не казати їм, що все закінчиться за день, чи за тиждень, якщо точно в цьому не впевнений. Тому у нас немає ніяких обіцянок - на усі питання “Як довго ще?” - кажемо “Як тільки стане безпечно - то одразу”. І запевняємо, що наші захисники роблять усе, аби наша перемога сталася якнайшвидше. А дружина намагається доньку чимось розрадити, аби Дзвінка не так сумувала за домом та сприймала сьогодення як якусь тривалу пригоду. До речі, час від часу донька все ж таки бачиться зі своїми подружками по відео. Її гурток танцю кілька разів влаштовував онлайн заняття - тренерка перед веб-камерою показувала рухи, а дітки перед комп'ютерами - хто б де не перебував - їх повторювали. Виглядало це дуже зворушливо.

З першого дня війни ви почали боротьбу на інформаційному фронті. Як не потрапити на гачок фейків і дезінформації? 

Все складно і водночас просто. Принципи такі ж, як і в мирний час, лише зараз - важливіше їх дотримуватись: якщо ви читаєте щось, що викликає у вас сильний спалах емоцій - одразу перевіряйте наскільки надійне джерело, наскільки свіжа інформація, і зважте - кому корисне її поширення чи озвучення.  Складіть собі перелік перевірених ресурсів, яким можна довіряти, якщо берете до уваги сторінки відомих людей - бажано, щоб вони були з синьою галочкою, тобто авторизовані, скріншоти в стилі “кума співробітниці сестри щойно подзвонила і розповіла їй” - взагалі табу. Вороги зараз дуже потужно працюють на розгойдування українців, на те, щоб маніпулювати нашими емоціями, бо емоції відмикають аналіз, а отже роблять нас слабшими. Ворог зацікавлений щоб ми шукали, кого б лінчувати і таврувати сьогодні з тих, хто під рукою, і водночас забували про супротивників реальних, втрачали згуртованість у боротьбі з ними. Усі ці історії про “поганих українських переселенців”, “нелюб’язних господарів, які їх приймають”, “волонтерів, яким хтось телефонував, а вони щось саме йому не привезли, а отже, мовляв, точно крадуть” - усе це, до речі, якраз із тієї опери. І там де цим кишать різноманітні інтернет спільноти - треба дуже уміло усе це фільтрувати.

Щодня ви в ефірі марафону «Єдині новини». Як змінилась робота ведучого новин за ці 3 місяці? 

Кілька провідних каналів України, і 1+1 серед них, дуже оперативно створили марафон «Єдині новини», у якому цілодобово відстежуємо події з усіх фронтів. Увесь цей час я в Києві, працював у студії. У кожного каналу - свій часовий слот і відповідно, сфера відповідальності. Команда ТСН виходить в ефір у абсолютно різний час: одного дня може працювати рано-вранці, наступного в обід, а ще через кілька днів – у нічну зміну. Через те, що зараз комендантська година, часто доводиться ночувати на роботі. Маю там свою “похідну” сумку із найнеобхіднішим: каремат, спальник, плед, рушник. У перші тижні розкладав все це у бомбосховищі, потім якось знайшов доволі затишний закуток всередині офісу, за багатьма стінами - тобто відносно безпечний. Але інколи все одно під час повітряної тривоги доводиться повертатись у підвал. Добре пам’ятаю, коли ще наприкінці лютого ночував на каналі і почув зовсім неподалік стрілянину. Тоді якраз по місту знешкоджували ворожі диверсійні групи. Коли росіяни випустили надпотужну ракету по одному з торговельних центрів Києва, тоді я також був на каналі. Пам’ятаю, як і у нас добряче затряслись стіни. Але, звісно, такі мої спогади навіть і порівняти не можна з героїчними буднями репортерів ТСН. Я тут кажу без перебільшення. Вони щотижня привозять десятки матеріалів з найгарячіших точок України, ризикуючи власним життям працюють під обстрілами, під час саперних робіт, із місць, де щойно падали бомби, робили чимало матеріалів із міст у облозі. Нашого Андрія Цаплієнка навіть поранили під час однієї зі зйомок на Чернігівщині. Словом, віримо, що разом ми робимо важливе і потрібне. І дякуємо завжди усім глядачам, які нас дивляться у цей складний час. 

Потроху відновлюються виїзні ефіри. Ви вели марафон з Бучі, Чернігова. Розкажіть про цей досвід. Що найбільше вразило? 

Раніше такі спецвипуски ТСН практикувала регулярно, але в час постійних обстрілів та повітряних тривог ми мусили зважати на безпеку. Адже студія - це не просто ведучий і оператор, які в разі чого можуть піти до укриття, це чимало людей які забезпечують світло, зв'язок, водії, інженери… Тому у форматі виїзної студії почали працювати вже після звільнення територій на північ від Києва. Я встиг провести виїзні випуски з Бучі і Чернігова, моя колега Соломія Вітвіцька їздила у деокуповану Чорнобильську зону, в Іванків.

Звичайно, коли бачиш усі ці масштаби звірств і руйнувань на власні очі - це зовсім інше враження, ніж читати про них у стрічці новин, чи навіть бачити по телевізору. Продірявлені ворожими снарядами машини з наклейками “Діти” , перекопані місця масових поховань, могили вбитих цивільних у звичайних подвір'ях, вщент зруйновані будинки, розкидане сміття із російських солдатських продуктових наборів, їхні особисті речі - все це дуже сильно пригнічує.

Зізнаюся, що, наприклад, у Чернігові я був уперше в житті. Там цілі житлові райони знищені обстрілами! Не один-два будинки, а от скільки бачить око поперед себе - стільки домівок, від яких залишились лише руїни. Я раніше працював і у футбольній журналістиці, тож дуже вразило побачене на чернігівському стадіоні - вирва від авіабомби. Туди, мабуть, людей двадцять могло б поміститись! Зовсім рознесені трибуни. Чернігів один з найстаріших міст України, тому прикро було бачити величезну кількість пообстрілюваних та побитих пам'яток історії та культури. Для ворога нема нічого святого.  Директор тамтешнього історичного музею розповів, що деякі бомби попадали точнісінько у ті самі місця, куди цілили нацисти під час другої світової війни. І це якось дуже символічно.

Але навіть зараз, коли ворог відійшов від міста, люди продовжують жити у підвалах, бо їхні оселі понищило, а перебратись просто нікуди. Вони стоять у чергах за безкоштовною їжею, тому що втратили геть усе! І це у 21 столітті у Європі! Це дуже страшна наша нова реальність. До речі, ми із собою до Чернігова привезли кілька мішків із будівельними матеріалами та рулонів із плівкою, щоб окрім новинної роботи, була від нас ще якась користь.

У чому знаходите розрядку від всіх подій в Україні? Як перемикаєтесь? 

У кожної людини є свій універсальний рецепт протидії апатії, треба лише його знайти. Я б радив спершу пробувати робити якісь нескладні речі, притаманні вам у мирний час - читати книги, дивитися фільми, доглядати за квітами на підвіконні, слухати музику - залежно від того, що ви любите. Можливо, це допоможе вам  абстрагуватись на деякий час від реальності і “обдурити” свій мозок. Але, на жаль, свій мозок у перші тижні війни я ніяк не міг обдурити. Не йшли ані фільми чи серіали, ані книги. Тоді вирішив, навпаки, спробувати робити ті речі, які раніше робив нечасто. Наприклад, знаходив якісь незвичні для мене складні рецепти та намагався за ними готувати їжу, взяв до рук гітару, яку вже давно ігнорував та навіть спробував придумати кілька пісень про нашу перемогу і про Україну. До речі, ви можете їх прослухати на моїй сторінці у ТікТок.

А один мій знайомий перебуваючи у бомбосховищі почав вивчати іноземну мову по відеоурокам. І треба зізнатись, що він досяг неабияких успіхів всього лише за 2 місяці, хоча до війни до цього все руки у нього не доходили. Ну і ще один ефективний для мене лайфгак: передивлятись старі фотографії на телефоні. Спочатку побоювався, що мирне життя на них навпаки, вганятиме мене у тугу, але виявилось, що це заспокоює, додає наснаги і віри, що от-от буде змога зробити схожі світлини знову. А взагалі, шукайте свій особистий рецепт боротьби з апатією, головне - не зневірюватися і не опускати руки.

У ТікТок ви поділилися вже двома власними піснями. Коли чекати на повноцінний альбом?  

Я сподіваюсь, ми незабаром переможемо і до цього справа не дійде (посміхається). Це у мене, мабуть, такий спосіб себе заспокоювати був, коли до Києва наближались ворожі війська, тривали обстріли, бомбування і таке інше. Сидів в коридорі годинами, телефон майже розрядився, зайнятись нічим от і взяв гітару. До речі, був приємно здивований, коли одна з глядачок зробила на мою пісню «Цей всесвіт навколо дихає хором…» кавер і виклала в мережу. Зараз у голові крутиться ще одна мелодія, але, на щастя, повітряних тривог у столиці менше - тому менше часу проводжу в “укритті”, тож і гітару рідше до рук беру. Сподіваюсь, до нашої перемоги все ж таки її напишу і поділюсь в інтернеті. Але ще треба придумати текст. 

Після перемоги України на Євробаченні ви поділились архівним фото у рожевій панамці. Це зараз тренд. Де було зроблене це фото? Чи ця панама у вас зберіглася? 

Ой, це була інстаграм-фальсифікація, кажу чесно (сміється). Фото було зроблено в Криму, конкретно, здається, у Севастополі, у році ще 2009-му, коли ми там мандрували з тоді ще майбутньою дружиною. Але та панамка не рожева, вона була сіро-оливкова! Тоді моди на рожеві головні убори не було, думаю, у той час не всі б зрозуміли, якби у мене така з'явилася (посміхається). Коли Калуш здобув перемогу на Євробаченні, я подумав, що це було б доволі непоганим флеш-мобом - якби усі стали публікувати свої фото в панамах, на знак підтримки наших переможців, порився у старих фотографіях і знайшов цю. А потім додав їй ще трішки “правильного” кольору у фоторедакторі, на диво багато людей вподобали цю світлину і, як я бачив, потім самі постили свої фото у різних рожевих головних уборах. Думаю, це класний тренд, допоміг нам усім трохи відволіктись від жахів війни. Завдяки Калушу - тепер навіть якщо років за 10 ми побачимо на комусь рожеву панаму - будемо згадувати саме цей час і переможне Євробачення - такий промінчик світла у захмареній весні 2022-го.

Три правила, яких під час війни має дотримуватися кожен українець. 

Ну тут список чималий міг би бути. Одних лише норм воєнного стану і порад від силових структур - вистачить на кілька сторінок. Але нагадувати про фото української техніки, блокпостів і таке інше не буду: всі це і самі знають. Якщо ж більш про загальні принципи я б закликав: а)  не панікувати б) не зневірюватись в) не намагатись усі події, які відбуваються навколо сортувати лише до двох категорій: “зрада”, або “перемога”. Так простіше, але можна втратити адекватне сприйняття реальності. Є чимало напівтонів, з якими нам треба рахуватись.

Кажуть, що війна змінює кожного з нас. Чи змінила вас війна? Що нового в собі відкрили? 

Я сподіваюсь, що повномасштабна війна усіх нас згуртує, дасть чітко побачити - що суттєве і вагоме, що нас об’єднує, а що - навпаки дріб’язкове і не варте з'ясування стосунків. Водночас дуже сподіваюсь, що жорстокість ворогів не спонукатиме нас уподібнюватись їм, маємо бути вище цього всього. Коли деякі люди на емоціях  готові розірвати, наприклад, журі Євробачення яке ”не так” проголосувало, працівників Укрпошти, які “не так” продають марки, чи когось у черзі за пальним, хто “занадто довго щось замовляє” - хочеться їх так напівжартома просити не ставати, як росіяни. Зрозуміло, усі зараз на емоціях, але для людяності  все одно має бути місце, бо війна рано чи пізно закінчиться, а люди залишаться.

А ще мене дуже тішать наші волонтери, які не втомлюються і вдень і вночі допомагати нашій армії та співвітчизникам, які опинилися у скрутній ситуації. Ми також із колегами намагаємося бути корисними не тільки як бійці інформаційного фронту. З перших днів війни відкрили програму Ukraine SOS для того, щоб швидко реагувати на термінові запити про допомогу. От нещодавно Соломія Вітвіцька на благодійному аукціоні, де головним лотом була олімпійська золота медаль паралімпійця Сергія Ємельянова, зібрала трохи більше мільйона гривень. На ці гроші була закуплена амуніція для українських захисників. Допомогти може кожен охочий — на сайті dobro.ua з’явилось вікно єдиного збору “Ukraine SOS”. Тож – долучайтесь.

Що перше зробите після перемоги?

Треба буде зробити генеральне прибирання в квартирі, аби дружина з донькою повернувшись думали, що я увесь час тут підтримував такий лад і порядок (посміхається). А якщо серйозно - звісно ж хочеться повернутись до речей, які ще в лютому здавались звичними і буденними, але виявились розкішшю, яку ми недостатньо цінували. Піти на прогулянку з родиною, погратись з донькою її забавками... Можливо, поїдемо разом до одного з українських міст, аби лише в них уже не лунали сирени. А ще, мабуть, дружина, влаштує нам з Дзвінкою такий собі День тата - аби нарешті і самій перепочити, мати трохи часу для себе, зустрітись зі своїми подругами і щомиті не озиратись і не хвилюватись - що там зараз робить дитина. Я тільки “за”.