Вінілові платівки зі збірками «Смерічки» чи тріо «Мареничі» розлітаються краще, ніж хіти сучасних закордонних виконавців, дизайнери стилізують народні костюми, а татуювальники малюють на шкірі українців довічні вишиванки.

Війна – це екзистенційна криза, яка кидає виклик буквально всьому: нашим уявленням про безпеку, світ і себе в цьому світі, – пояснює психологиня від «Фонду Маша» Олександра Зайцева. – У стресі наш мозок шукає опори – щось знайоме, стабільне. І коріння, наші традиції, культура, мова, історія – це та база, що тримає нас, коли все інше хитке. Це не про пафос, а про виживання. Тому в часи випробувань ми починаємо частіше говорити українською, співати колискові, вишивати, готувати страви за рецептами бабусі. Ми немов «повертаємося додому», навіть якщо фізично його втратили.

Велика війна пробуджує в нас бажання розібратися, хто ми, які в нас цінності та переконання, до якої групи ми належимо. Тоді бути частиною тісного кола друзів стає замало, і ми прагнемо з'єднатися з чимось більшим, надійнішим і стійкішим. Шукаємо конект з культурою наших пращурів. Черпаємо сили з попередніх перемог і вчимося з поразок. Ми відчуваємо особливість своєї національності й можемо міцно стояти на своїх принципах і цінностях.

Тому для українців вишиванка – це не просто одяг. Це символ. Це код, що передається з покоління в покоління, – говорить психологиня Олександра Зайцева. – У ній – пам'ять, любов, біль, сила. Я щаслива бачити, як люди в повсякденному житті стилізують українські прикраси, аксесуари, спідниці, жупани. Коли одягаєш українську символіку, ти наче з’єднуєшся з тими, хто був до тебе, й водночас підтримуєш тих, хто є поруч. Це акт гордості та спротиву водночас. Особливо зараз, коли кожна вишивка – це ще й тиха заява: я тут, я живий, я українець.