Ви вірили в те, що росія розв’яже загарбницьку війну?

Загарбницька війна уже триває вісім років і працюючи в новинах і чи не щодня розповідаючи про втрати на Сході, не можливо про це забути. Щодо повномасштабного вторгнення... Я розуміла, що це можливо. Але чи вірила... Ні, я не могла повірити. З нашою українською працелюбністю, миролюбивістю, доброзичливістю не можливо повірити, що існує інший світ, де вкрасти чи отримати щось надурняка - це звитяга, де замість того, щоб будувати свою країну - воліють руйнувати чужі, де вбивство може бити виправданим, бо життя людські нічого не варті - ні свої, ні чужі. Варварство найнижчого ґатунку в 21 столітті. В таке не просто повірити, живучи в європейському за духом і буквою місті, яким був, є і я впевнена, буде наш Київ.

Пам’ятаєте свої перші думки, коли дізнались, що розпочалось повномасштабне вторгнення?

Той тиждень я працювала на ранкових ефірах. Піднялася за будильником о 4. І почула. Відкрила стрічки новин. Перше, що я подумала, треба бігти на роботу і треба зібрати дітей до купи. Подзвонила синові, аби прийшов приглянути за сестрою. Не було паніки переляку чи відчаю. Було усвідомлення, що треба фокусуватися на найближчих годинах.

У який момент ви зрозуміли, що потрібно залишати рідний дім?

Це було найважчим рішенням в моєму житті. Ми лишалися вдома три доби. У ванній, де не має вікон, ховалися під час сирен. Я намагалася не боятися, аби Аня не відчувала мій страх. Але в якийсь момент моя сильна дівчинка почала плакати.  Вона голосила так, як ревуть дорослі, що вже знають, що таке втрата. Вона оплакувала своє дитинство, свої мрії, свій безтурботний світ. І я не знала, як її заспокоїти. Могла лишень обнімати і повторювати, що ми впораємося. А потім я зібрала найнеобхідніше і ми поїхали до родини на Закарпаття.

Наразі ви допомагаєте іншим українцям, які були змушені тікати від бойових дій. Розкажіть про свій досвід волонтерства

Допомагаю нашим біженцям знайти житло, облаштуватись. У будинку моєї мами поселила 4 сім'ї з Чернігова, допомагаю з пошуками іншим. Хоча останніми днями з цим дуже складно – людей багато. Закарпаття вже тріщить. А так намагаюся триматися сама купи та підтримувати своїх.

Що б Ви могли порадити тим, хто зараз знаходиться в безпеці і хоче допомогти?

Допомагати нашій армії в першу чергу. Наразі, наскільки я бачу, люди, що втекли від війни, отримують допомогу і від благодійних організацій і від волонтерів, помагають як громади так і держава. Головне, чим нам зараз треба перейматися - наші воїни. Не міркуйте глобальними категоріями. Можна допомогти купити аптечку мобілізованому знайомому, чи скинутися на інше необхідне, можна пекти печиво чи ліпити вареники, як роблять мої чудові закарпатські подруги. Головне - не сидіти без діла, бо інакше починаєш емоційно просідати.

Як вдалось налаштувати освітній процес для доньки?

Наші київські вчителі- мої герої.  Вже почали займатися дистанційно. У нас по кілька уроків на день.  Це такий серйозний поштовх до повернення до звичного життя. І я їм за це безмежно вдячна!