Разом із методисткою Центру ментального відновлення «Незламна» від «Фонду Маша» Оленою Запольською ми розберемо значення фрази «Ти не мусиш ховати біль».

«Мені дуже погано, на серці кішки шкребуться, мені дуже важко, але... я про це мовчу». Знайома ситуація? Впевнені, що так. Ми відчуваємо біль, але дуже часто намагаємося прожити його всередині, сховати від усіх, не винести назовні. І часто навіть не до кінця усвідомлюємо, що робимо. Це не слабкість і не «перебільшення». Часто це наслідок досвіду, коли наші емоції в дитинстві не були витримані значущими дорослими.

З дитинства наша психіка формується у стосунках. Якщо біль, страх чи злість викликали у дорослого роздратування, тривогу чи знецінення, дитина поступово засвоює: такі переживання небезпечні. Вони можуть зруйнувати контакт. Так з’являється потреба приховати всі ці непрості емоції та почуття.

Біль стає не просто емоцією – а загрозою втрати зв’язку. І тоді ховати його – це спосіб зберегти стосунки. Навіть якщо ціною стає втрата контакту з собою. Психіка ніби обирає: краще не відчувати повністю, ніж ризикувати бути відкинутою.

З часом це перетворюється на внутрішню вимогу: я не повинна показувати, як мені боляче.

У дорослому житті це може проявлятися як:

• складність говорити про свої переживання;

• сором за вразливість;

• відчуття, що мій біль «занадто великий» для інших.

Але біль не зникає. Він просто переходить в інші форми – тілесне напруження, тривожність, пригнічений настрій або емоційну відстороненість.

Фраза «Ти не мусиш ховати біль» у цьому сенсі виконує роль символічного контейнера. Вона не вимагає демонструвати свої почуття, але створює простір, у якому біль можна хоча б визнати.

З погляду психоаналітики, визнання болю – це не про «виплеснути все», не про катарсис. Це про інтеграцію. Коли ми можемо назвати те, що відчуваємо, і витримати це – біль перестає бути загрозою для нашого «Я».

Йдеться не про оголеність, а про внутрішній дозвіл: мій біль має місце в моєму психічному просторі, – підкреслює психологиня.

І важливо: право не ховати біль – це не обов’язок його показувати. Це про вибір і власний темп.

Разом з Оленою Запольською ми підготували кілька психологічних практик, які можуть дозволити визнавати та проговорювати свій біль.

1. Вправа, щоб помітити внутрішню заборону

Зверніть увагу на момент, коли виникає біль, і запитайте в себе:

Що всередині мене забороняє це відчувати або показувати?
Це може бути внутрішній голос, образ, фраза, тілесне стискання.

Завдання: не змінити заборону, а побачити: що це частина вашого досвіду, а не об’єктивна істина.

2. Вправа, щоб відокремити біль від загрози

Спробуйте подумки завершити два речення:
«Мені боляче, і я боюся, що якщо це стане видимим, то…»
«Мій біль сам по собі означає…»

Часто виявляється, що біль і катастрофічні очікування щодо нього – різні речі.

3. Вправа, щоб локалізувати переживання

Замість аналізу причини переживання зверніть увагу на:

♦ де саме в тілі або психічному просторі відчувається біль?
♦ чи має він інтенсивність, рух, паузи?

Це не про контроль, а про утримування афекту в межах свідомості, не витісняючи його.

4. Вправа «Внутрішній контейнер»

Уявіть фігуру (реальну чи символічну), поруч із якою біль не потрібно ховати.

Це не обов’язково конкретна людина – це може бути образ присутності, здатної витримати.

Запитайте в себе: що змінюється в моєму переживанні, якщо біль не потрібно приховувати?

У культурі, де цінується продуктивність, стабільність і контроль, біль часто сприймається як збій. Але з психологічної точки зору він – сигнал про щось важливе, – говорить Олена Запольська. – Фраза «Ти не мусиш ховати біль» протистоїть не самому болю, а самотності з ним. Вона не обіцяє миттєвого полегшення. Але може змінити внутрішній тон – з заборони на дозвіл. А саме з цього й починається можливість внутрішньої переробки.

Не ховати біль означає дозволити собі внутрішній простір, у якому можна зустрітися з переживанням і не зруйнуватися від нього. І це вже крок до себе.